«…І дзеркало, й спокута в тебе – слово…»: мережевий проєкт до ювілею українського поета, літературознавця Володимира Вознюка
Володимир Вознюк Із уявної розмови Юрія Федьковича з Олександром Кониським Запитують мене, як тут живу. Живу, як можу, а не так, як хочу. Уже в літах, але ще парубочу, самітником через життя пливу. І відганяю вперто неміч, лжу у Чернівцях, на вулиці Стрілецькій. То пісню заспіваю молодецьку, то рідно, по-гуцульськи, затужу. Нагадують про чари срібну креш від щирої душі мої сусіди, і ми в собі гамуєм трохи біди, бо ж пити чи не пити - все умреш. Усе від Бога, знаю, брате мій, усе по волі Божій, - пишуть зорі. Тепер небес простори неозорі відкрилися свідомості моїй. Та Чернівці, мій брате, се - не Львів. Я чую тут, як дихають Карпати, я кличу гори навіть в гості, брате, і бачу, що потік скидає гнів. Не хвалить він затворництво моє, а свіжим шумом викликає з хати, аби пліч-о-пліч із людьми ступати, із тими, в кого воля й віра є. Жорстокий, брате, і до мене час: народ не спить, але забув про мене, хоч я вривався у життя шалене, як і Шевченко наш, як наш Тарас. Тож нагадаю людям ...